Из воспоминаний Степана Самойленко | Обретенная память

Из воспоминаний Степана Самойленко

Подполковник украинской армии Степан Самойленко, сражавшийся с большевиками, после потери Украиной независимости уехал в Польшу, а затем — в США. На старости лет, в 50-е годы, он написал мемуары «Дни Славы», где рассказал о временах своей боевой молодости. В одной из глав он описывает, как его полк пытался удержаться на станции Уразово.

[Степан Самойленко]
Степан Самойленко

В конце 1918 года большевики начали готовиться к наступлению на Украину. Наша разведка донесла, что большевики скопили большие силы на станции Валуйки, которая была на Воронежчине, на большевицкой территории. Они становились все агрессивнее.

Согласно приказу, полк отправился на станцию Уразово, на запад.

Командиром полка был назначен сотник Степан Лазуренко, старый богдановец, опытный в боях и храбрый старшина. Он был награжден георгиевским оружием в боях еще когда был в российской армии. Вместе с полковником Капканом он был одним из основателей полка.

На станции Уразово мы поселились в вагонах, а в сторону станции Валуйки выставили заставу с пулеметами и высылали в этом направлении конные дозоры. Иногда наши отчаянные бойцы прорывались на станцию Валуйки на поезде, состоявшем из паровоза и одного вагона. Не раз наши храбрые казаки вырывали из Валуек наших пленных. Такие походы особенно удавались поручику Жидикову, который был уже командиром сотни.

В селах, лежащих вокруг станции Уразово, еще во время Первой мировой войны все хозяева шили сапоги для русской армии. Мы узнали, что многие из тех сапог остались по селам, потому что российское снабжение не успело забрать их. Хозяйственная часть нашего полка уже выехала в Купянск, поэтому командир полка Лазуренко, поручил мне пойти в село Уразова, куда уже заранее должны были быть привезены сапоги. Я должен был заплатить за сапоги и привезти их на крестьянских подводах в полк. С тремя казаками, все с сумками денег, я пошел со станции в село. Еще не дошел я до базара, как увидел, что на улице стоит фура с оружием, а какие-то люди разбирают ружья и патроны.

Мы решили вернуться обратно на станцию и пошли в направлении железной дороги. При входе на станцию у одного казака размоталась на ноге обмотка и он задержался у самой двери, а мы вошли в середину. Только закрылись за нами двери, мы услышали душераздирающий крик. Глянули в окно и с ужасом увидели, что три большевика колют штыками нашего отставшего товарища. Бедняга там и остался …

Мы к поезду, а поезд уже трогается, потому что большевики из-за забора, который отгораживал от станции состав с углем, открыли по нему огонь. Мы догнали поезд и под пулями побежали рядом с ним, стараясь вскочить в вагон. Поезд отходил медленно, а справа от станции разгорелся ожесточенный бой между большевиками и одним нашим отрядом, который с пулеметами вышел им навстречу. Но большевиков было больше, преимущество на их стороне и наш отряд начал с боем отступать к поезду. На небольшом расстоянии от станции поезд стал. Здесь в бою, за пулеметом, был ранен поручик Сафонов.

Мы увидели, что на станции Уразово нельзя удержаться, потому что враг был сильнее и через 4-5 дней после упорного боя отошли на станцию Купянск.

В кінці 1918 року большевики почали готуватися до наступу на Україну. Наша розвідка донесла, що большевики скупчили великі сили на станції Валуйки, що була на Вороніжчині, на большевицькій території. Вони ставали дедалі аґресивніші.

Згідно з наказом, полк вирушив на станцію Уразово, на захід.

Командиром полку був призначений сотник Степан Лазуренко, старий богданівець, досвідчений у боях і хоробрий старшина. Він був нагороджений георгіївською зброєю у боях ще коли був у російській армії. Разом з полковником Капканом він був одним з засновників полку.

На станції Уразово ми оселились у вагонах, а в сторону станції Валуйки виставили заставу з кулеметами і висилали в тому напрямі кінні стежі. Іноді наші одчайдухи проривались на станцію Валуйки на потязі, що складався з паротяга й одного вагона. Не раз наші хоробрі козаки виривали з Валунок наших полонених. Такі походи особливо вдавались поручнику Жидікові, що був уже командиром сотні.

В селах, що лежать навколо станції Уразово, ще під час Першої Світової Війни усі господарі шили чоботи для російської армії. Ми дізнались, що багато з тих чобіт лишилось по селах, бо російське постачання не встигло позабирати їх. Господарська частина нашого полку уже виїхала до Куп’янську, через це командир полку Лазуренко, доручив мені піти до села Уразова, куди вже заздалегідь мали бути привезені чоботи. Я мав заплатити за чоботи і привезти їх селянськими підводами до полку. З трьома козаками, усі з торбами грошей, я пішов зі станції до села. Ще не дійшов я до базару, як побачив, що на вулиці стоїть фура з зброєю, а якісь люди розбирають рушниці й набої.

Ми вирішили повернутися назад на станцію і пішли в напрямі залізниці. При вході на станцію одному козакові розмоталась на нозі обмотка і він затримався коло самих дверей, а ми увійшли до середини. Тільки зачинились за нами двері, ми почули несамовитий крик. Глянули у вікно і з жахом побачили, що три большевики колють багнетами нашого відсталого товариша. Бідолаха там і лишився …

Ми до поїзду, а поїзд уже рушає, бо большевики з-за паркану, що огороджував від станції склад з вугіллям, відкрили по ньому вогонь. Ми наздогнали поїзд і під кулями побігли поруч із ним, намагаючись вскочити у вагон. Поїзд відходив поволі, а праворуч від станції розгорівся запеклий бій між большевиками і одним нашим куренем, що з кулеметами вийшов їм назустріч. Та большевиків було більше, перевага була по їхньому боці і наш курінь почав із боєм відступати до поїзду. На невеликій відстані від станції потяг став. Тут у бою, за кулеметом, був поранений поручник Сафонів.

Ми побачили, що на станції Уразово не можна вдержатися, бо ворог був сильніший і через 4-5 днів після завзятого бою відійшли на станцію Куп’янськ.