Жертвы Советов | Обретенная память

Жертвы Советов

[Рыбалов А. Жертвы Советов // «Новая Украина», Харьков, №20 (334). — Среда, 27 января 1943 года, страница 3.]

Станция Валуйки. 18 ноября 1941 года. Пинками и ударами револьвера, с московской матерщиной милиционеры подсаживают по одному арестованных в уже набитый другими заключенными так называемый столыпинский вагон. Арестованных было так много, что ночью люди начали задыхаться, не хватало воздуха. Поднялся шум; заключенные били в стены и просили, чтобы конвоир хоть немного открыл дверь. Потемнело в глазах, чаще забилось сердце. Тогда поднялся отчаянный крик: “Бей окна”, а затем звон битых стекол. Хлынул свежий воздух в вагон, и потом все успокоилось.

Но на следующий день так похолодало, что теперь люди начали замерзать. Лучшие места занимали воры. С разрешения начальства конвоя они взяли верх. Сначала рыскали тайно, а затем перешли к открытому грабежу: забирали продукты, деньги, а когда этого у людей уже не оказалось, перешли к другой методе. Наметив себе кого-нибудь, лучше одетого, в жертву, били его и загоняли под пол, где было очень холодно и сыро. Через несколько дней он там умирал. Тогда воры, как шакалы, набрасывались на замученного, раздевали его и делили все между собой. Так погиб один из харьковчан Ольшевский.

Почти никто не знал, за что его арестовали и куда везут. Одних осудили за то, что в письмах своих к своей семье просили молиться за них Богу, других за то, что неосторожно высказались о красной армии или побывали в немецком окружении.

Я видел не нормальных людей, а только тени, которые представляли собой почти скелет с полубезумными глазами. Грустно было слушать одного военного техника-инженера. Когда он рассказывал, как его приговорили к расстрелу только за то, что он записывал свои впечатления о войне, а во время обыска нашли у него, кроме этой книги, еще образок, благословение матери; как привезли его из Валуек до Нового Оскола, где он 29 дней ждал решения своей судьбы и слышал, как каждую ночь выводили таких же, как и он, осужденных к высшей мере наказания, и на дворе, под грохот мотора автомашины, чтобы не слышно было выстрелов, их расстреливали. Между такими наказанными оказался и старец-монах, который долгие годы провел в монастыре “Новый Афон”, а затем 15 лет прожил аскетом там же в лесу. Советская власть осудила его к 5 годам лишения свободы. После этого он приехал доживать свой век на родине в Новом Осколе. Но здесь снова, как глубоко верующего человека, его арестовали и приговорили к расстрелу. По словам одного свидетеля, с радостной улыбкой попрощался он с другими осужденными и пошел спокойно на смерть.

Напротив меня, у двери, лежал один несчастный. Сначала его приговорили к расстрелу, как шпиона, без каких-либо оснований, но затем этот приговор был отменен и вместо того, чтобы освободить, его посадили в Новом Осколе в вагон в одном белье. Это, по правде, была тень человека с большим лбом, большими голубыми глазами, которые безнадежно и жалобно смотрели куда-то вперед. Когда наступили холода, он не произнес ни одного слова за все путешествие, и никто не заметил, как он умер.

Долгие недели без всякой горячей пищи, без воды для умывания, без чистого белья были ужасными. Тысячами ползали паразиты, впивались в тело людей и вызвали такой зуд, что я последние три недели почти не спал, и это было хуже адских мук. Первого января 1942 г. нас довезли до г. Уфа. Уже из вагона мы, поддерживая друг друга, едва дошли до автомашины, которая и довезла нас в тюрьму.

А. Рыбалов

Станція Валуйки. 18 листопада 1941 р. Стусанами й ударами револьвера, з московською матерщиною міліціонери підсаджують по одному заарештованих в уже набитий іншими в’язнями так званий столипінський вагон. Заарештованих було так багато, що вночі люди почали задихатися, бракувало повітря. Піднявся галас; ув’язнені били в стіни і просили, щоб конвоїр хоч трохи відчинив двері. Потемніло в очах, частіше забилося серце. Тоді зчинився відчайдушний крик: “Бий вікна”, а потім дзвін битих шибок. Хлюпнуло свіже повітря у вагон, і згодом все втихомирилось.

Але наступного дня так похолодало, що тепер люди почали замерзати. Кращі місця займали злодії. З дозволу начальства конвою вони взяли верх. Спочатку нишпорили таємно, а потім перейшли до відкритого грабунку: забирали харчі, гроші, а коли цього у людей уже не вистачило, перейшли до іншої методи. Намітивши собі когонебудь, краще одягнутого, в жертву, били його і заганяли під піл, де було дуже холодно й вогко. Через кілька днів він там загибав. Тоді злодії, як шакали, накидались на замученого, роздягали його й ділили все між собою. Так загинув один із харків’ян Ольшевський.

Майже ніхто не знав, за що його заарештували й куди везуть. Одних засудили за те, що в листах своїх до своєї родини просили молитися за них Богові, інших за те, що необережно висловились про червону армію або побували в німецькому оточенні.

Я бачив не нормальних людей, а лише тіні, що являли собою майже кістяк з напівбожевільними очима. Сумно було слухати одного воєнного техніка-інженера. Коли він розповідав, як його засудили до розстрілу лише за те, що він записував свої враження про війну, а під час трусу знайшли у нього, крім цієї книжечки, ще образок, благословіння матері; як привезли його з Валуйок до Нового Осколу, де він 29 днів чекав вирішення своєї долі і чув, як щоночі виводили таких же, як і він, засуждених до вищої міри покарання, і на дворі, під гуркіт мотора автомашини, щоб не чути было пострілів, їх розстрілювали. Між такими покараними опинився й старець-монах, що довгі роки провів у монастирі “Новий Афон”, а потім 15 років прожив аскетом там же в лісі. Совєтська влада судила його до 5 років позбавлення волі. Після цього він приїхав доживати свій вік до батьківщині в Новому Осколі. Але тут знову, як глибоко віруючу людину, його заарештували й засудили до розстрілу. За словами одного свідка, з радісною посмішкою попрощався він з іншими засужденими і пішов спокійно на смерть.

Навпроти мене, біля дверей, лежав один нещасний. Спершу його засудили до розстрілу, як шпигуна, без будь-яких підстав, але потім цей вирок був скасований і замість того, щоб звільнити, посадили в Новому Осколі у вагон в самій білизні. Це, по правді, була тінь людини з великим лобом, великими блакитними очима, що безнадійно й жалісно дивились кудись уперед. Коли настали холоди, він не вимовив жадного слова за всю подорож і ніхто не помітив, як він помер.

Довгі тижні без будь-якої гарячої їжі, без води для умивання, без чистої білизни стали жахливими. Тисячами повзали паразити, впивалися в тіло людей і викликали такий свербіж, що я останні три тижні майже не спав, і це було гірше від пекельних мук. Першого січня 1942 р. нас довезли до м. Уфи. Уже з вагону ми, підтримуючи один одного, ледве дійшли до автомашини, що й відвезла нас до в’язниці.

О. Рибалів